Віддай людині крихітку себе.
За це душа наповнюється
світлом.
(Ліна Костенко)
Такі слова можна сказати про нашу
односельчанку, читача бібліотеки Людмилу Осідак. Дивовижні вірші народжуються у неї з-під пера. Я захоплююся її майстерністю володіти словом, висловити побачене , наболіле на
папері, її поетичні рядки заворожують непідкупністю, любов’ю до рідної землі,
до всього чистого і безмежного. Тож запрошую до розмови пані Людмилу:
Я не жалію, вибрала сама
Собі в житті тернисту я дорогу…
Весна чи літо, осінь чи зима
В моїй душі – за все я вдячна Богу!
Я народилася у мальовничому селі
Личківці. Тут зросла і складала перші
слова у рими, немов осінні золоті листочки у букет. Але проходив час, оживала
земля,виростало нове листя, квіти,
плоди…
І тепер, я так хочу вірити, прийшов мій час зібрати весь врожай і подати
вам, мої читачі!
Щиро Ваша Людмила Осідак.
Прийди до мене,Богородице
Прийди до мене, Богородице,
Благослови нас на добро,
Нехай з тобою сіє й родиться
Любові й злагоди
зерно.
Прийди, Царице
ти Небесная,
І віру нашу
укріпи,
Щоб ми любові
перевеслами
Свої серця
переплили.
Коли гріхи життя отруїли,
Немає виходу з пітьми.
Прийди до мене, Непорочная,
І від гріха нас всіх
звільни.
І в час, коли
рука ворожая
На нас
замахується знов.
Прийди до
мене, Мати Божая,
Візьми нас
всіх під свій покров.
Коли немає ласки матері
І слова доброго не чуть
Прийди до мене, Божа
Матінко,
І хоч хвилиночку побудь.
В часи, коли
негода лютая
Морозом серце
обпіка
Прийди до
мене, Всемогутняя
І нас очисти
від гріха.
І в мить, коли життя
вривається
Уста в останнє просять не
води…
Тиха молитва в небо
піднімається
Прийди, Заступнице, прийди!
***
Герої не вмирають
Ти перший раз схилилась на
коліна,
Кривавими умилася слізьми
Скорботна мати, мати -
Україна
Тебе такою ще не бачили всі
ми.
Ти так багато в світі пережила
Заслання,
тюрми, найми чужини.
Тепер тихенько
голову схилила
Бо гинуть
діти, хоч нема війни…
Та що ж це є, що брат іде на
брата?
І очі застеляє пелена.
Чи може бути більша в світі
втрата
За ту, яку тепер несе вона?
Не ті лягли,
що землю розділили,
Що продавали й
купували все,
А ті, що
завжди вірили й любили
Її убогу, та й
понад усе.
Шумлять тополі разом з
яворами,
Блакитне небо, сонце золоте.
Свіжа могила, квіти з
прапорами
І рветься серце: « Та за що
це все?»
Немає слів, щоб
горе описати
Яке вона в
собі нести повинна
Героя мати,
Україна – мати,
Сумна і чорна,
наче домовина.
А вже на зустріч їй біжать внучата
Цілують, туляться і ніжно
обіймають
Ставай з колін скорботна
сива мати
Сльозу змахни… Герої не вмирають!
***
Немає коментарів:
Дописати коментар